На те, як ми виховуємо наших дітей, як ставимося до загальноприйнятих стандартів виховання, наскільки готові застосовувати все те, про що трубять психологи або наші бабусі, які з покоління в покоління передають певний набір ефективних виховних заходів для «складних» ситуацій, а скоріше для « складних дітей, впливає безліч факторів. У статті хочу поговорити про кілька, скажімо так, фундаментальних, на мій погляд. Саме вони, що глибоко сидять у нас, впливають на більшість наших реакцій та дій.
Якщо заглянути вглиб самого виховного процесу, там виявиться прямий зв’язок між нами, нашими уявленнями про себе, світ і висновки, ґрунтуючись на яких ми чинимо дії. Почну по порядку. Для того щоб бути свідомішою людиною, а тим більше батьком, спочатку я розбиралася в тому, що мені заважає залишатися такою в «слизьких» конфліктних ситуаціях. Чому ми, батьки, іноді зриваємося, хоч самі це не схвалюємо? Чому в одній ситуації наші емоції піддаються контролю і ми розрулюємо все без нервових втрат, а іноді просто божеволіють і готові на багато? Копнем глибше — перш ніж починати вивчати психологічну літературу на тему правильного виховання, необхідно звернути увагу на ту, яка розповість про батька. Завжди потрібно починати з себе, поки ми не змінимо своє ставлення до себе, поки не зрозуміємо наші власні мотиви в ситуаціях, домагатися від дитини того ж марно. Це перший висновок, що допоміг подивитися на виховання доньки під іншим кутом! Погодьтеся, сьогодні про це чули вже багато хто. На жаль, досі я стикаюся з тим, що багато батьків просто не розуміють, з чого починати, хоча готові працювати та переглядати своє ставлення до багатьох речей, у тому числі й до виховання. Пропоную почати ось із чого: Перше, на що треба звертати увагу – наше дитинство, наші переконання та сформовані програми поведінки. Десь глибоко всередині кожного штабелями покладено всілякі переконання, норми, програми, заборони, правила. І часто наші рішення продиктовані не серцем, а саме цими засвоєними та добре покладеними у підсвідомості правилами. І як би ми з ними не боролися у дитинстві, зараз все одно щиро впевнені, що все це правильно і так і має бути. Більшість наших переконань є результатом старих програм, записаних у нашій підсвідомості. Одні були записані ж нами, інші — результат чужої праці. І других – більшість! Чи часто буває, що ваша дитина пручається, коли ви наполегливо вимагаєте від неї виконання тієї чи іншої дії, чи правила? Вам напевно здається, що це примха, і ви все одно наполягаєте на своєму. Але чи не краще буде запитати себе: «А кому це насправді потрібно? Мені чи йому? Може, дитина в цей момент наполегливо бореться не з вами, а з встановленням чергової чужорідної програми? Чи не думали про це? Скажу чесно, чим частіше починаєш ставити собі питання «Кому це зараз треба насправді?», тим краще починаєш розуміти себе та дитину. А у відносинах із чоловіком та близькими таке питання — просто незамінна річ, бо часом рятує від непотрібних конфліктів! Перевірено мною! Однак потрібно знати, що не всі програми погані чи вірусні. Є ті, що абсолютно необхідні, наприклад, переходити дорогу потрібно лише на зелене світло світлофора, або зранку треба чистити зуби. Це також програми, вписані нам у підсвідомість колись. Погодьтеся, без них було б погано. З «вірусними» ж програмами справа набагато цікавіша: ми часто зовсім не помічаємо, що те, що передаємо нашим дітям, було нам продиктовано і щільно утрамбовано в дитинстві. Наприклад, «Моя дитина повинна добре їсти». І їсть дитина насильно їжею, а в результаті отримуємо дорослого з явними проблемами в харчовому плані і порушеннями в роботі шлунково-кишкового тракту в результаті психосоматичних розладів. Рішення, як виявилося, тут дуже просте — ставити собі найчастіше запитання: Що це принесе моїй дитині: користь чи шкода? Кому це більше треба: мені чи йому? Чому я хочу, щоб моя дитина робила саме це? Що станеться з ним, якщо він цього не зробить? Що станеться зі мною, якщо я не доб’юся цього від нього? Ці прості питання допоможуть подивитися на ситуацію з іншого боку. Мама чи тато, знешкодивши програму, зможуть для себе свідомо вирішити, а чи варто наполягати на своєму, чи можна зробити все якось інакше? Коли ми прислухаємося до себе і дитини — знаходимо рішення, яке влаштовує нас обох. Після переконань та програм не завадило б розібратися з тим, кого ми насправді бачимо у своїй дитині. З нашими очікуваннями. Чесно, з ними розбираюся і досі! Справа в тому, що коли ми дивимося на когось під певним кутом і бачимо в ньому тільки те, що дійсно хочемо побачити, весь наш розум каже нам, що він це дійсно бачить у людині, ситуації, у нас самих.
